Середа, 18.10.2017, 03:03
Ви увійшли як Гість | Група "Гости"Вітаю Вас Гість | RSS


      Державне агентство водних ресурсів України
      Львівське обласне управління водних ресурсів

      Львівська гідрогеолого-меліоративна експедиція

Меню сайту
Статистика
Головна » 2016 » Грудень » 22 » МАТЕРІАЛИ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТИЖНЯ ПРАВА 2016р.
09:36
МАТЕРІАЛИ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТИЖНЯ ПРАВА 2016р.

МАТЕРІАЛИ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТИЖНЯ ПРАВА 2016р.

ПИТАННЯ 1. Основні права людини за Конституцією України, реалізація і механізми захисту прав людини.

         За 20 років Незалежності України принципи прав людини, закладені в законодавстві, міжнародних зобов'язаннях та Конституції України, поки що так і залишилися прожектами та дороговказами державного й соціального будівництва, але не стали реальними підвалинами громадянського суспільства та механізмами державного управління.

Пріоритетом для будь-якої держави має бути дотримання прав і свобод людини. У 1991 році Україна, ставши незалежно державою, зробила перший крок на шляху до ствердження демократичності, верховенства права.

         Так в Конституції України окремий розділ присвячено правам і свободам людини і громадянина. Стаття 21 Конституції України визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Згідно статті 22 Основного Закону держави права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Ч. 3 ст. 22 Конституції України підкреслює, що за прийняття нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

          Проте, нажаль, права людини в Україні частіше за все залишаються вивіскою української держави, за якою приховано не зовсім привабливий фасад та "кухня" функціонування державного апарату, чи діяльності так званих "професійних правозахисників". Загалом прав стало більше, але захищаються вони гірше.

Права людини в Україні виступили та продовжують виступати свого роду заручниками складних процесів державотворення, об'єктом системних політичних спекуляцій з боку практично усіх політичних сил, що в значній мірі, в суспільній свідомості, нівелювало й саму цінність прав людини.

В суспільстві та державі продовжує домінувати тоталітарний підхід, яким права людини підміняються політичними груповими категоріями – "нація", "народ", "соціальна справедливість", "звичайний українець".

Такий знеособлений підхід формує соціальну відчуженість особи й громадянина, унеможливлює вироблення реальної дієвої державної політики, і тим паче її реалізацію, створює несприятливі умови для розвитку потенціалу особистості й соціуму загалом. Адже в такому разі людина виступає засобом, а не ціллю діяльності держави.

Для розуміння сутності прав людини потрібно засвоїти, що людина – ціль, а не засіб. В такому разі, коли ми говоримо, що людина – ціль, а не засіб, то маємо на увазі вимогу до суспільства і держави щодо охорони прав і свобод кожної людини.

             Наразі потрібно перевернути цю авторитарну піраміду і говорити не голослівні фрази про "націю" і "соціальну справедливість", а про забезпечення в суспільстві загальних для всіх стандартів прав людини та громадянського патріотизму; не про "відродження мови й культури", а про право конкретної людини на використання рідної мови та етнічну самоідентифікацію.

            Держава в особі чиновника має апелювати не до ефемерних "українців", "робітників", "селян", "підприємців", "чорнобильців" тощо, а до конкретних громадян-індивідів, їх інтересів та бажань.

         При цьому головне завдання українського суспільства – не забувати, що держава (національний лідер) не дарує права, вона лише закріплює їх у законі та забезпечує їх реалізацію. Якщо ж держава ігнорує природні права людини на догоду якимось "вищим цілям" чи, понад те, утискує, знищує їх, перешкоджає їх здійсненню чи створює умови для реалізації прав лише для певної групи осіб, прошарку, класу, її характеризують як антидемократичну. Така держава не має права на існування, оскільки не виконує свого головного призначення – вона не захищає індивідуальні права людини як вираження свободи та гідності кожної людської істоти.

            Права будь-якої людини є універсальними (тобто, вони належать усім людям в будь-яких ситуаціях незалежно від соціального становища), вродженими (тобто, вони вже належать кожній людині лише за фактом народження) і невід'ємними (це означає неможливість позбавити індивіда цих прав чи неможливість його добровільної відмови від цих прав).

Спрощено права людини характеризуються трьома головними рисами:

  1. Кожна влада має обмеження для своєї діяльності.

2. У кожної людини є своя суверенна сфера, в яку ніяка влада не може втручатися.
3. Кожна людина може виступити проти держави або іншого індивіда з метою захисту своїх прав.

Разом з тим важливо усвідомлювати, що будучи фундаментальними, права людини разом із тим не є абсолютними. В ліберальному дискурсі такі обмеження характеризуються висловом про те, що "Ваші права закінчуються там, де починаються права інших людей".

В соціально-правовій практиці права можуть обмежуватися з метою захисту інших соціальних цінностей. Наприклад, заборона пропаганди расизму або закликів до бунту обмежують свободу слова; деякі заходи правоохоронних органів обмежують таємницю приватного життя, тощо. Важливо те, що таке втручання в сферу особистих прав не може бути свавільним й встановлюється вимогами закону. В демократичній державі умови, за яких права людини можуть бути обмежені, детально визначені в Конституції. Так у статті 64 Конституції України встановлено, що "В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 61, 52, 55, 56, 57, 58, 59. 60, 61. 62, 63 цієї Конституції".

Права людини і громадянина в Україні можуть обмежувати тільки у випадках, прямо передбачених Конституцією і з метою:

- врятування життя людей та майна;

- запобігання злочинові чи його припинення;

- забезпечення інтересів національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку, економічного добробуту;

- забезпечення охорони здоров'я і моральності населення, захисту репутації або прав і свобод інших людей;

- запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.

Ні в якому разі не можуть бути обмежені:

– право мати рівні з іншими конституційні права і свободи та право бути рівними перед законом;

- право громадянина України не бути позбавленим громадянства; право не бути вигнаним за межі України та право не бути виданим іншій державі;

- право на життя і право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань;

- право кожного на повагу до його гідності і право не бути підданим катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню: право не бути підданим без власної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам;

- право на свободу та особисту недоторканність; право не бути заарештованим або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом, тощо.

Тобто, фундаментальний характер прав людини означає, що будь-яке втручання державної влади у реалізацію ваших прав має бути чітко юридично закріпленим, відповідати положенням Конституції та бути обґрунтованим.

Крім того, надзвичайно важливо (особливо окремим політичним популістам) розмежовувати поняття "прав людини" і "свобод людини", які є схожими за своїм виникнення та кардинально різними за способом захисту та реалізації.

           Свободи людини – це сфери діяльності людини, в які держава не має втручатися. Вона лише окреслює за допомогою правових норм кордони, територію, на якій людина діє за своїм вибором і на власний розсуд. Разом з тим, держава має забезпечити захист цих кордонів від втручання інших осіб. Наприклад, держава не має права впливати на прихильність людини до того чи іншого віросповідання, встановлювати будь-яку релігію як обов'язкову – це особисті свободи людини. Проте держава може запровадити закони, що обмежують свободу совісті з метою забезпечення належного визнання та поваги до прав і свобод інших осіб, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку та безпеки. Таким чином, наприклад, було заборонено діяльність "Білого братства" в Україні, ведеться протидія іншим екстремістським організаціям.

             На відміну від поняття "свободи людини", в "правах людини" фіксується конкретна сфера, напрямок діяльності індивіда. При цьому держава зобов'язана забезпечити та захистити законні дії людини в зазначеній сфері. В цьому випадку вже не пропонується можливість вибору варіанту діяльності всередині цього права. Цим правом можна скористатися, реалізувати його чи ні, оскільки право не є обов'язком. Наприклад, українці мають право на участь в управлінні державою як безпосередньо, так і через голосування за своїх кандидатів до парламенту. Але далеко не всі люди йдуть на виборчі дільниці для того, щоб взяти участь у голосуванні.

В Україні немає практично жодного права людини, яке б не порушувалося. При цьому я маю на увазі не вчинення злочинів проти громадян з боку кримінальних осіб чи угруповань, а саме державну політику щодо забезпечення реалізації цих прав.

Серед головних викликів права людини в Україні я б назвав:

1. Несформованість громадянського суспільства та пост авторитарні елементи в державному управлінні;

2. Бездіяльність органів державного управління (правоохоронних органів);

3. Бідність українців, яка робить нас зручним об'єктом для маніпулювання з боку власників капіталів (в Іспанії є приказка "вдома у бідняка всі кричать і всі праві");

4. Роз'єднаність різних соціально-культурних груп у суспільстві та відчуження громадян від держави;

5. Поширення "епідемії" ксенофобії, антисемітизму, расизму, дискримінації. Згідно з результатами соціального моніторингу "Рівень національної дистанційованості громадян України" Інституту соціології НАН, лише 12% респондентів оцінюють сьогодні ситуацію в Україні як спокійну. Більше 60% – як напружену і навіть конфліктну. Така внутрішня боротьба не дає перспектив на майбутнє. В Україні близько 8% населення виявляє екстремістську орієнтацію щодо інших етнічних груп і національностей, і в 1% з них відзначається дуже високий рівень таких настроїв (близько 400 тис. чол.). Наприклад, толерантне ставлення до євреїв знизилося з 30 до 11 відсотків, до росіян – в 2 рази, до років – у 5 разів;

6. Відсутність ефективної взаємодії державних органів та правозахисників;

7. Відсутність належної експертизи законотворення і нормо творення щодо дотримання прав і свобод люди і громадянина.

               Дотримання прав людини є ключовою національною ідеєю усіх демократичних країн світу. Незалежно від обраної формули національної ідеї, в її центрі має знаходитися людина, її інтереси, дотримання прав і свобод. Для України це питання особливо актуальне і детально розглядалося в моїй статті на блозі "Української правди".

               Україна займає четверте місце за кількістю звернень громадян до Європейського Суду з прав людини. Фактично, кожна десята скарга до Страсбурга надходить саме від громадянина України: наразі на розгляді знаходяться 8 тисяч заяв від українців.

Наша держава лідирує у сумному рейтингу за кількістю засуджених на тисячу осіб, чи тривалістю досудового ув'язнення.

               З року в рік зростає кількість порушень прав людини та вчинених злочинів. Так, за 2010 рік злочинність зросла на 15,2%, а за 2011 р. – на 3%... У 2011 році на території країни зареєстровано 515,8 тис. злочинів. При цьому ставлення українців до правоохоронних органів продовжує погіршуватися. Повністю підтримують діяльність міліції 6,0% респондентів, опитаних Центром Разумкова. Не підтримують – 57,0%. Третина українців не хотіла б зустрітися з міліціонером вночі на тихій вулиці.

              Журналісти все частіше стають об'єктами злочинів. Так, якщо у 2000 році за злочинами проти журналістів було порушено 64 справи, у 2006 р. – вже 88, у 2010 р. – 98, а в 2011 р. – 139.

За результатами моніторингів правозахисних організацій постійно збільшується кількість ксенофобських проявів та випадків застосування "мови ворожнечі", яка у 2011 році досягнула позначки в приблизно 100 випадків.

             Права національних та мовних меншин Україні залишаються під загрозою, що не припустимо в демократичному суспільстві, оскільки головний принцип демократії можна висловити в словах "правління більшості при збереженні прав меншості".

             Надзвичайно гостро стоїть проблема щодо забезпечення прав людини в місцях позбавлення волі. Так, станом на 1 січня 2012 року в Україні 115 068 особи відбувають покарання у виді позбавлення волі у виправних і виховних закладах (Україна на 10-му місці в світі за цим показником); 37 632 осіб знаходяться в слідчих ізоляторах.

            Серед цих засуджених 12 600 осіб відбувають покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років. В професійно-технічних навчальних закладах при установах відбування покарання навчаються близько 9 000 засуджених. В загальноосвітніх навчальних закладах – 14 644 особи.

            Найбільше осіб засуджено за корисливі злочини проти приватної власності – грабіж, розбій, вимагання (ст. 186, 187, 189 КК – 31 000 осіб); на другому місці знаходиться кількість засуджених за "наркотичні" злочини та інші злочини проти життя і здоров'я населення (XIII розділ Кримінального кодексу – 21 800 осіб); далі – засуджені за умисне вбивство (ст. 115 – 17 700 осіб, з них майже 9 000 осіб – умисне вбивство при обтяжуючих обставинах); 10 300 осіб відбувають покарання за умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121), 2 400 осіб – за зґвалтування (152 стаття); 26 осіб – за захоплення заручників.

            В українських виправних колоніях – найбільше хворих на туберкульоз (від 10 до 25% засуджених); систематично знущаються над засудженими, катують; часто трапляються самогубства (44 випадки за 2010 рік); відсутнє необхідне медичне обслуговування; серед посадових осіб, які працюють у виправних і виховних колоніях "процвітають" корупція та хабарництво; незадовільне санітарно-побутове, матеріальне, харчове та медичне обслуговування; принципи рівності засуджених, законності, справедливості тощо не реалізуються на практиці. Перевиховання засуджених в українській пенітенціарній системі майже неможливе (назад до в'язниці повертається щонайменше кожен 3-й).

                                  Кримінально-виконавча система України потребує невідкладних реформ.
                  Традиційно болючим є питання забезпечення громадянських та політичних прав - права на справедливий суд, права на захист від дискримінації, свободу думки, свободу віросповідання, свободу слова, свободу преси, а також право участі в громадських організаціях, право голосувати на виборах або домагатися свого обрання (право голосу) тощо. Але до забезпечення цих прав треба підходити зважено, враховуючи інтереси усіх членів суспільства та не допускаючи політичних зловживань й емоційної ескалації. Адже за словами одного з французьких мислителів "свобода можлива лише у тій країні, де право володарює над емоціями".

В значній мірі це стосується і справи Тимошенко. Не оцінюючи законність вироку, що може зробити лише вищестоящий суд, як професійний адвокат можу констатувати, що саме її захист і сама Тимошенко заполітизували процес, вибрали політичний, а не правовий спосіб представництва своєї позиції у суді. В цьому криється і головна причина поразки захисту Тимошенко і засудження їх клієнта. Що ж стосується умов утримання Тимошенко, то ця проблема накопичувалася протягом 20 років, в тому числі і під час її прем'єрства, і від цього страждають, в тій чи іншій мірі, усі 150 тис. ув'язнених в Україні про що ми говорили раніше.

На цьому фоні є очевидно низькою якість роботи працівників органів внутрішніх справ, їх рівень підготовки та правового виховання; неналежною робота щодо забезпечення контролюючої функції з боку прокуратури; наглядової – з боку Міністерства юстиції України, профільного парламентського комітету та Уповноваженого Верховної ради України з прав людини.

Незважаючи на те, що Україна ратифікувала більшість найважливіших міжнародних актів в сфері прав людини – Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Факультативний протокол до нього 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенцію про права дитини 1989 р., Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. та інші, – їх дія на території нашої держави номінальна.

В цьому випадку на перший план має виступати робота громадських та правозахисних організацій, які зобов'язані нагадувати владі про взяті на себе зобов'язання щодо забезпечення стандартів з прав людини.

Правозахисний громадський рух, який очолюю, об'єднує зусилля понад 100 правозахисних і громадських організацій України, представників більшості національних меншин України, організації вразливих груп населення (пенсіонери, чорнобильці, інваліди, тощо) та плідно співпрацює з провідними міжнародними організаціями в сфері прав людини та міжнародних стандартів – Радою Європи, ОБСЄ, Європейським Союзом, "Венеціанською комісією", Європейським парламентом, структурами Організації Об'єднаних Націй та провідними міжнародними правозахисними організаціями в напрямку підготовки системних громадських моніторингів виконання Україною міжнародних документів (зобов'язань) в сфері прав людини.

Так лише за останні 5 років нами було виконано та подано в міжнародні структури:

1. Громадські Звіти щодо рівня нетолерантності та дискримінації в Україні (у 2006 та 2010 роках);

2. Громадський звіт про виконання положень Європейської соціальної хартії (2010 рік);

3. Громадські Звіти щодо виконання Україною положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (2007 і 2011 рік):

4. Громадський Звіт щодо виконання в Україні Конвенції з прав дитини (2010 рік);

5. Громадський моніторинг щодо прав національних меншин (2012 рік).

На прохання міжнародних організацій нами розроблено й надано сотні аналітичних довідок, інформацій та пояснень щодо ситуації з дотримання прав людини в Україні; отримано численні подяки й листи з боку цих міжнародних організацій.

В тісній співпраці з правозахисними та громадськими організаціями було розроблено цілу низку проектів законодавчих актів, серед яких:

  1. Проект декларації "Про гідність, свободу і права людини";
  2. Про забезпечення дотримання законодавства України в галузі культури і спорту (щодо недопущення знищення Севастопольського міського стадіону) 2319-VI;
  3. Про внесення змін до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (щодо надання статусу учасників бойових дій мешканцям обложеного Севастополя);
  4. Про Національне військове меморіальне кладовище;
  5. Про внесення змін до деяких законів України з питань освіти (щодо дотримання державних гарантій стосовно осіб, які навчаються в приватних навчальних закладах);
  6. Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (щодо права фізичної особи здійснювати підприємницьку діяльність без ідентифікаційного номера);
  7. Про внесення змін до Закону України "Про інформацію" (щодо забезпечення належних умов для здійснення журналістами, працівниками засобів масової інформації професійної діяльності);
  8. Про проголошення в Україні 1 листопада Днем національностей;
  9. Про проголошення в Україні Дня мов національних меншин, регіональних мов та мов меншин;
  10. Про засади державної мовної політики;
  11. Про протидію екстремізму;
  12. Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо охорони культурної спадщини);
  13. Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо забезпечення громадського порядку та безпеки до, під час та після проведення футбольних матчів);
  14. Про внесення змін до Закону України "Про дошкільну освіту" (щодо виховання рідною мовою);

15. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (щодо експертизи проектів нормативно-правових актів з метою недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини і громадянина).

В цілому потрібно підкреслити, що з метою забезпечення дотримання в державі прав і свобод людини і громадянина, потрібно, щоб на всіх рівнях влади та кожним громадянином було високо усвідомлена важливість дотримання прав і свобод людини.

Беззаперечно, надзвичайно важливо, щоб нові проекти нормативно-правових актів, які вносяться до парламенту, а також зміни, які пропонуються внести до чинного законодавства, в жодному разі не звужували змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Так, з парламентської практики, досить часто ми стаємо свідками того, коли ставлячи за мету врегулювати окремі прогалини чи усунути суперечності на законодавчому рівні, автори, розробники, ініціатори законопроектів забувають при цьому про дотримання прав і свобод людини, що призводить до обмеження чи звуження громадян в їх правах. Така ситуація є неприпустимою, адже при цьому відбувається порушення не лише взятих Україною на себе міжнародних зобов'язань, а й в першу чергу положень Конституції, які є нормами прямої дії.

Ще в 1995 році при вступі України до Ради Європи нашою державою було взято на себе зобов'язання упродовж року прийняти рамковий Закон "Про правову політику щодо захисту прав людини". Проте лише у травні 1998 р. Кабінет Міністрів України подав на розгляд Верховної Ради України проект Концепції державної правової політики захисту прав людини, який так і не було розглянуто парламентом.

У той же час потрібно відзначити, що у випадку прийняття Україною зазначеного закону, правова система України в значній мірі наблизилася б до положень Загальної декларації прав людини та інших міжнародних документів в сфері прав людини.

Наприкінці 2011 року Україну сколихнула визначна політична подія, яка достеменно визначить подальший рух Української держави, – переговори щодо підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Враховуючи євроінтеграційний намір України, нашій державі надзвичайно важливо привести свою правову систему у відповідність з європейською, а найголовніше – забезпечити дотримання прав і свобод людини.

Відповідно до Закону України "Про Концепції Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу", на комітет Верховної Ради України з питань євроінтеграції покладається обов'язок перевіряти всі зареєстровані законопроекти на відповідність та несуперечність їх положень нормам законодавства Європейського Союзу, до підписання угоди про асоціацію.

Однак, серед повноважень комітету Верховної Ради України з питань євроінтеграції не передбачено механізму здійснення попередньої правової експертизи законопроекту на предмет додержання в ньому прав і свобод людини і громадянина. Проте існування такої процедури є надзвичайно важливим, адже це б дало змогу приймати закони, які будуть професійно проаналізовані на предмет відповідності Конституції та міжнародним договорам щодо дотримання прав та свобод людини і громадянина, а також підвищити рівень відповідності нашого законодавства законодавству Європейського Союзу та всієї міжнародної спільноти.

Саме тому в січні цього року разом з правозахисними організаціями України нами розроблено проект закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (щодо експертизи проектів нормативно-правових актів з метою недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини і громадянина) N9787 від 03.02.2012, який покликаний забезпечити експертизу усіх парламентських ініціатив на предмет дотримання прав людини.

Разом з активізацією експертної функцій громадських рад при органах виконавчої влади цей механізм може забезпечити належний контроль за дотриманням прав людини при підготовці нормативно-правових актів.

Крім того, потребують невідкладної розробки і прийняття в Україні проект концепції "Про громадянське виховання", Концепції державної політики щодо захисту прав людини й громадянина, нового Кримінально-процесуального кодексу, Закону України "Про всеукраїнський і місцевий референдум", "Про протидію екстремізму", "Про посилення відповідальності за злочини на ґрунті міжнаціональної ненависті", "Про соціальні стандарти", "Кодекс відповідальності чиновника" тощо.

За визначенням Вольтера: "Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів". Тому головна функція органів державної влади та правозахисників в напрямку забезпечення прав та свобод людини – це забезпечення верховенства права й справедливого судочинства. В цьому процесі надзвичайну роль грає забезпечення прямої дії Конституції України – як головного документу держави.

Конституція має перестати виконувати функцію "меню" в збанкрутілому ресторані, а бути для кожної людини щоденним практичним інструментом захисту свої прав. Чиновника потрібно навчити не вигадувати "десятий закон" і "соту інструкцію", а прямо виконувати норми Конституції.

Очищення судової системи від непрофесіоналів та корупціонерів, забезпечення належного громадського контролю і моніторингу діяльності судів – також одне з ключових завдань сьогодення.

В свою чергу, цих завдань неможливо досягнути без допомоги громадянського суспільства. Саме громадянське суспільство – це найкращі "ліки" від усіх "хвороб" державного управління сучасної України – зловживання владою, корупції, непрофесіоналізму. Адже, наприклад, неможливо побороти корупцію в країні, в якій 80% громадян готові давати хабарі, а 85% – брати.

В той же час, сліпе "мавпування" закордонних зразків права може призвести до руйнування не досконалої, але діючої правової системи України, і, в кінцевому результаті, до порушення прав людини.

Таку ситуацію ми вже спостерігаємо на прикладі еволюції системи прав людини на Заході, де від безумовної цінності людського життя і її свободи ця система прийшла до евтаназії, легалізації наркотиків, нав'язування деструктивних та девіантних норм поведінки у суспільстві.

Потрібно брати краще з європейського права, при цьому не цуратися позитивних здобутків українських правників та напрацювань правової системи минулого. Нам є чому вчитися, але й нам є чому повчити.

В будь якому разі і багатонаціональне, полікультурне, регіоналізоване українське суспільство, і недосконала держава приречені на пошук компромісів так консенсусу: за словами Джона Рескіна, ми маємо шукати не те, що нас відділяє від інших людей, а те, що у нас з ними спільного, заради майбутнього нашої країни.

При цьому саме права людини мають стати (і тільки вони можуть бути) міцним фундаментом новітньої України – її справжньою, не видуманою національною ідеєю, – що об'єднає усіх громадян в український народ і соціум, в якому комфортно жити кожній людині, а громадяни пишатимуться своєю державою.

Використані джерела:

1. Бортнік Руслан. Через відмову від авторитарного дискурсу – до модернізації країни. http://www.pravda.com.ua/columns/2011/12/2/6805025/

2. Новіцький Марек. Лекція "Влада та особа". http://edu.helsinki.org.ua/library/philosophy/vlada-ta-odinitsya;

3 Осятинский Виктор. Введение в концепцию прав человека... http://www.hro.org/editions/karta/nr12/osynsk.htm;

4 Пронин А.А. Проблемы прав человека. Курс лекций. http://www.hro.org/editions/pronin_1/index.htm.

Переглядів: 95 | Додав: johnkor | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Веб-представництва
Контакти
  
  Львівська ГГМЕ

  вул. Л. Українки, 51, 
  с. Малехів,
  Жовківського р-ну,
  Львівської обл., 80383.

  т. (032) 224-58-39, 
  т./ф. (032) 224-58-38,
  бухгалтерія: т. (032) 224-58-93
  e-mail: lvggme@gmail.com

Архів новин

Copyright ЛГГМЕ © 2016
Конструктор сайтів - uCoz